Переписати життя: як і що змінювати, щоби стати щасливою людиною Елена Любченко

Чи готові ви змінити життя, щоби стати щасливими назавжди? У виданні «Переписати життя: як і що змінювати, щоби стати щасливою людиною» психологиня Олена Любченко розповідає, де шукати причини, коли здається що все чудово, але відчуття щастя все одно немає. Вона пояснює важливість внутрішнього задоволення, балансу й адекватного розуміння щастя для гармонійного й усвідомленого життя. Авторка наводить приклади зі своєї психологічної практики та розбирає на реальних кейсах причини занепокоєння та поганого настрою. Також вона дає поради, що робити в подібних ситуаціях. 

Зізнайтесь, чи відчували ви порожнечу всередині тіла, коли на перший погляд життя здавалось ідеальним? Якщо ви хоч на хвилину задумались над відповіддю, ця книга — ваш рятівник у світі важких рішень та емоційних гойдалок. Не вагайтесь — час переписати своє життя з чистого аркуша. 

Олена Любченко— кандидатка психологічних наук, тренерка та медіапсихологиня. Вона працює з такими темами як емоційне та професійне вигорання, подружнє життя, психологія вибору.

Можливо, ваша уява змалює драматичну картинку: я ходила, зважувала, вирішувала, не спала ночами, а потім у муках народжувала книгу, ні, не так - КНИГУ!

Особисто моя уява так і змалювала б.

Тому що донедавна я вважала, що написання книжки - це дуже складний, відповідальний, трудо-, нерво-, енерго- і ще бог-зна-чого-ємний процес. Майже як почати нове життя.

Однак тепер я знаю: починати щось - книжку, нові стосунки, нову діяльність або взагалі нове життя — може бути зовсім не складно, зовсім не драматично і часом на­віть досить весело. Я переконалася: зміни можуть бути безжалісним вибухом, який змітає все на своєму шляху, а можуть бути вибухом повільним, який дає можливість перевести подих і врятувати, сховати все, що хочеться зберегти.

Але це я зараз така розумна. Тому що дійшла цих висновків сама, на власному досвіді, — коли влаштува­ла кілька вибухів, а схаменулася вже сидячи на уламках і чхаючи від пилу, що осідав довкола. Саме цієї миті і ста­виш собі питання: хіба не можна було змінювати життя інакше? Без шуму й пилу? Виявилося, що можна. І в цій книжці я розповім — як. Але спочатку — про те, що я мала раніше. До Великого Вибуху.

Мені було тридцять років, і моє життя здавалося чудовим.

У мене був хороший чоловік, чудовий п’ятирічний син, ми нещодавно в’їхали до нової квартири. Я працювала в прекрасному місці, причому свою спеціальність я обра­ла сама і вона мені дуже подобалася. Врешті, я захистила дисертацію з психології. До того ж я була молода, повна сил і активно займалася саморозвитком. Якщо коротко, до тридцяти років, після довгих роздумів, я зрозуміла, що хочу жити...

... свідомо - знати, що і навіщо роблю кожної миті;

... змістовно - розуміти, що живу не даремно, а з користю;

... гармонійно, перш за все, всередині — без мук незадо­воленості, жалю через незроблене, без турбот щодо неважливих для мене цілей і завдань.

Загалом, я створила собі компас, за яким свідомо чи не­свідомо звіряла життєву ситуацію й ухвалювала рішення про її подальший розвиток. Щасливе життя, на мій погляд, повинно було відповідати цим трьом критеріям.

І воно відповідало - ось що найцікавіше!

Я була щаслива в професії. Навіть у двох: за першою освітою я іспаністка, але моє справжнє покликання - пси­хологія, і я мала намір зростати саме в цьому напрямі. Іспаністики я не полишала, завдяки цій освіті в мене з’я­вилась улюблена іспанська реальність. Тож із фахом мені пощастило.

На особисте життя я теж не скаржилася: мала спокій­ний шлюб, де кожен поважав вибір партнера. До того ж мої духовні пошуки, психологічні експерименти й невга­мовна цікавість додавали життю драйву, новизни і таких яскравих фарб, про які багато хто тільки мріє. Буденність перетворювалася на цікаву подорож, творчий експери­мент, покликаний захоплювати, інтригувати, надихати і дарувати несподіванки.

У розпал такого здавалося б щасливого життя я від­чула, що мій компас тремтить, його стрілка коливається в різні боки, і в моєму житті відбувається «щось не те».

Як дослідниця в галузі психології, я кинулася шукати причину.

Це отруйне почуття «чогось не того», ця ледь поміт­на каламуть, яка заважає ясності, псує картину, додає до кожної ситуації приглушене відчуття дискомфорту - усе це було мені добре знайоме. Я вже проживала подібне.

Колись, відчувши «не те», я категорично не захотіла продовжувати кар’єру перекладачки та пішла навчатись практичної психології.

Потім переді мною постав болісний вибір: піти або зали­шитися. Я кидала перспективне місце в науковому інститу­ті, полишала улюбленого й безмірно шанованого наукового керівника. На очах у сотень людей, на їхній превеликий по­див, я відмовилася від участі у «проекті мого життя» (таким його вважала не я одна). Одним махом я відмовилась і від міжнародного диплома, і від доступу до безцінного ресурсу наукових розробок та матеріалів із правом використовува­ти їх у своїй практичній діяльності (розкіш, яка в ті часи була доступна небагатьом)... Можу уявити, скільки людей крутили пальцем біля скроні: те, від чого відмовлялась я, для багатьох видавалося заповітною мрією. «Чого цій ду­репі не вистачає?» - так або приблизно так висловлювала своє здивування колективна свідомість.

Мені вистачало всього. Так, кинути «проект свого жит­тя» було непросто. Однак жити з постійним присмаком тривоги - ще складніше. Я добре пам’ятала цей присмак і в інших, не настіль­ки доленосних ситуаціях. Тому, відчувши його знову, зрозуміла: відхреститися від тривоги не вдасться. Вну­трішній компас крутився як очманілий, внутрішні хмари...