Гра-ключ до душі дитини. Гармонізація відносин дитини з навколишнім світом: методичний посібник Максименко Д.С.

Книга присвячена аналізу виховної можливості гри – одному з улюблених і органічних видів діяльності та спілкування дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Автор розглядає дитячу гру як ефективний діагностичний, корекційний, розвиваючий і виховний засіб, який дозволяє дорослим не тільки знайти шлях до душі дитини, допомогти їй відкрити красу навколишнього світу і людських відносин, а й самим відчути радість від ігрового спілкування з дитиною. Охарактеризовані показники ефективності застосування ігрових процедур, чітко прописані діагностичні критерії ігрової поведінки і переживань дітей. Грунтуючись на фундаментальних уявленнях видатних дослідників, автор враховує багато нюансів (особливості віку дитини, проблеми її розвитку, поведінки, реакції дорослих), вимоги до створення ігрового середовища вдома і поза ним, передбачаючи багато питань, які можуть виникнути у дорослих читачів. Адресується дорослим вихователям, педагогам, практичним психологам, дослідникам початківцям, а також всім, у кого є діти.

Кому з батьків і педагогів не знайомі ігри і забавки дітей організовані ними у вільний час у будь-якому придатному цього місці: вдома, у дворі, на вулиці, на пустирі або на гал на річці, на пришкільній ділянці і, звичайно, у школі. Здається, дітей не бентежить відсутність умов для ігор і забав, так швидко і спритно вони пристосовують для них будь-який простір, освоюючи  і перетворюючи його і для рухливих, і для рухливих, і рольових ігор, і для ігрових жартів, і для багато чого іншого цікавого їм. Іноді ті самі ігри захоплюють дітей надовго, поєднуючи в різновікові групи, інші ігри характерні для дітей визначного віку, схильних до індивідуальних чи групових ігор.

Але хто з дорослих не спостерігав, а колись і сам не грав у самостійно організовану дітьми старшого дошкільного і молодшого шкільного віку (іноді за участю підлітків — братів, с сусідів) гру «У школу». При цьому ініціатива і фантазія при оформленні необхідного ігрового простору належала тим, хто опанував досвід шкільного життя або близько спостерігав за ним. Саме вони найчастіше визначають сюжет і ролі ігрової беруть на себе ведучі ігрові ролі вчителя, директора школи, батьків відмінників чи «важких дітей», активно втягуючи в дію і дошкільнят, і однолітків, і дітей старшого віку. З яким  інтересом вони обіграють різні ситуації навчання в школі і проблем поводження, спілкування у своєму середовищі і з дорослими, із приводу навчання (виклик батьків невстигаючих дітей до  вчителя, розмова батьків із учнями та ін.).

Уважний погляд дорослого на ці ігри вловить, що для молодших і деяких старших дошкільнят найбільш привабливими є зовнішні атрибути (зошит, крейда, олівці, а також збирання у школу, дзвоник на перерву і сама перерва, прихід додому зі школи) і нові для багатьох з них ігрові ролі учнів. Для білі ж старших дошкільників і молодших школярів особливо цікавим стає програвання процесу навчання як серйозної змістовної діяльності, яка приводить до певного результату, важливого і для дітей, і для спостерігаючих за ними дорослих [З, С. 222].

І як би не були зайняті деякі батьки, бабусі, дідусі, спостері­гаючи подібні ігри, вони згадують своє дитинство і схвалюють їх як дуже серйозні забави дітей, які стають дорослішими.

Чудово, якщо поруч з дорослими в потрібний для дитини момент виявиться чуйний педагог чи психолог, який підкаже їм, що саме в таких іграх створюється і гармонізується ситуація, яку влучно, хоча й умовно, Д. Б. Ельконін назвав ситуацією конкуре­нтних відносин між навчальною діяльністю й іншими сферами життя і діяльності дитини. «Трапляється і так, що вже при всту­пі у школу в дитини є яке-небудь захоплення, і школа стає лише обов'язком, який відволікає її від цікавих і переважних занять. Словом, не можна уявляти собі справу так, начебто навчальна діяльність стає ведучої автоматично» [78, С. 243].

Невипадково і батьки, і діти зауважують, що в період нав­чання в початковій школі поряд з ведучим видом — навчальною діяльністю дітей — надзвичайно важливою залишається й ігро­ва діяльність. У той же час досвід показує, що спроба насильни­цького вигнання дорослими гри з життя дитини викликає в неї стрес, протест, зниження інтересу до школи, неуспішність, від­хилення в поводженні, а іноді й у розвитку особистості. Більш того, неприйняття дорослими улюблених дітьми ігор, грубе їх переривання завжди порушує атмосферу довіри до дорослих, викликає бажання дітей уникати спілкування з ними, а нерідко веде до затяжних конфліктів.

Ось, напевно, чому багато батьків інтуїтивно проявляють до­сить терпиме ставлення до ігор молодших школярів, надаючи їм право грати за межами навчання. Однак, на жаль, нерідко ігрові заняття стають у руках дорослих розмінною монетою: чи гра­ти — чи вчитися, а іноді і того крутіше — погано встигаєш у школі — позбавляю ігор.

А тепер запитайте самих дошкільників, молодших школярів, чи люблять вони грати? Негативної відповіді напевно не почує­те. Таке переконання і батьків, і вихователів, і психологів, які відчувають потреби і душевний світ дитини. У той же час значна частина дорослих, знизавши плечима, йде від конкретної відповідні на це питання. Значимість гри в цілому усвідомлюють багато хто, але одним звичні ігрові форми організації життя дітей набридли, «старий багаж» хочеться здати, а нового ніде взяти, інші — не володіють ігровими методами навчання і спілкування і ді тьми.

Особливе значення гри усвідомлюється дорослими настав­никами при організації життя молодших школярів у збережених чи активно відроджувальних сьогодні групах продовженого дня, і ому що кожен вихователь заклопотаний тим, щоб увесь час їх спільної діяльності і спілкування було заповнено цікавим і ро­зумним. Для більшості ж дітей група продовженого дня залишається найважливішою розвиваючою діяльністю і одночасно вона доповнює альтернативне родині середовище життєдіяльності.

Серйозна перебудова всього укладу життя дитини, яка неда­вно поступила в школу і змушена в силу обставин бути поза бу­динком не кілька коротких навчальних годин, а протягом май­же всього дня, потребує від неї багато сил, щоб справитися з новими для неї психологічними і фізичними навантаженнями. Саме гра виступає одним з ведучих засобів адаптації дитини до нових вимог, забезпечуючи їй благополучне самопочуття. І з пог­ляду дитини гра часто залишається поки дійсністю набагато більш цікавою, «ніж та, котра її оточує. Цікавіше вона тому, що зрозуміліше, а зрозуміліше вона тому, що подекуди є її власне створення...» [74, С. 439].

При вмілому керівництві з боку батьків, вчителів і виховате­лів гра здатна творити дива. «Ледачого вона може зробити пра­цьовитим, незнайку — знаючим, недотепного — умільцем, — відзначав Е. М. Мінській, відомий фахівець з дитячої гри, який зберігав і збільшував протягом багатьох десятиліть XX століття її арсенал, — немов чарівна паличка, гра може змінити відно­шення дітей до того, що здається їм часом занадто звичайним, нудним, обридлим»