Сторітелінг, який не залишає байдужим Киндра Холл

Ви вже багато разів чули, що сторітелінг — найпотужніший та найсвіжіший інструмент просування, здатний на все, від покращення комунікації до мотивації продажників та завоювання прихильності клієнтів в умовах високої конкуренції… Але де брати історії та як їх розповідати?

У цій книжці Кіндра Холл, професійна сторітелерка, дає ключ до чотирьох основних типів історій, за допомогою яких ви зможете привернути увагу до себе, вирізнитись і вдохнути.

Майстерність оповідача — ділова навичка, яку може розвинути кожний. Спираючись на тематичні дослідження, реальні бізнес-кейси та випадки з власної практики, Кіндра навчає сторітелінгу як бізнес-прийому, що вирізняє найуспішніших. Дізнайтесь про практичні кроки для пошуку і правильної подачі своїх історій перед тим, як їх почує світ.

Словенія, )РК то історія, яко вкрало мого чоловіка

Це були вихідні на День подяки. За дев’ять з лишком тисяч кілометрів від нас люди їли індичку й картопляне пюре, ка­зали, за що вони вдячні, та засинали на диванах під приглу­шене гудіння футбольного матчу в телевізорі.

Але не я... Я ж була у Словенії.

Скажу відверто, «Я у Словенії» — такого я на себе навіть не приміряла, крім одного разу, коли у відпустці в Мексиці познайомилася зі словенським футболістом і цілий день ві­рила, що вийду за нього заміж. Але я тут. Ми тут. Ми з моїм чоловіком Майклом (який не грає у футбол) гуляємо вогки­ми старовинними брукованими вулицями Любляни, сло­венської столиці. І хоча ми пропускали День подяки, я таки відчувала вдячність. Не тільки тому, що ми потрапили в каз­кове місто...

Але й тому, що тут я почула одну з найкращих у своєму житті історій, що продають.

Перш ніж продовжити, я маю дещо сказати. Я живу іс­торіями. Вони — моя робота, мої гроші, через них я сприй­маю світ. Свою першу історію я розповіла в одинадцять років.

З того дня розповіді самі за мною йшли, самі мене знаходи­ли, і тепер я цілими днями говорю про те, як їх використо­вувати стратегічно. Я вчу інших розповідати свої історії.

Власне, історії і привели мене у Словенію. Мене запросили із США виступити перед майже тисячею маркетологів, бренд- менеджерів, керівників ЗМІ та рекламників з усієї Східної Європи, розказати їм про силу сторітелінгу в бізнесі.

І тут така іронія долі! Я, експертка з історій, почула тут найкращу й найуспішнішу історію всіх часів.

Сталося це ввечері того самого вихідного дня в кінці листо­пада. Хоча словенці й не святкують День подяки, місто було святковим і жвавим, бо вони відзначали початок сезону свят щорічною церемонією запалювання різдвяної ялинки. Ми з Майклом ходили поміж тисяч людей, смакували місцеве вино, каштани, які вуличні продавці смажили на відкрито­му вогні, і знову вино. Вечірнє небо було темним, повітря — вогким і морозним, а вулиці наповнені теплим м’яким світ­лом різдвяних вогнів, розвішаних між будівлями. З центру міста долинали звуки колядок, а вітрини крамничок обабіч вулиць сяяли, зверталися прямо до нас, запрошували зайти й розвідати, що там є.

Утім, не зовсім так. Вітрини зверталися долге не, а не до нас. До Майкла вітрини взагалі не звертаються, бо Майкл не ку­пує. Ні в бутиках, ні в онлайн-магазинах, ні в лавках — ніде. Він майже не робить покупок. Резинка його трусів має роз­сипатися, щоб Майкл купив іншу пару. Він, імовірно, і га­манця не має.

Наше принципово різне ставлення до шопінгу в тій євро­пейській подорожі можна описати досить одноманітним ді­алогом:

Я О! Бутик місцевого дизайнера. Зайдімо!

Майкл (ніби й не чує. Йде далі).

Я О! Магазин місцевого килимаря. Зайдімо!

Майкл (не чує. Йде далі).

Я О! У цій крамниці все з коркового дерева. Зайдімо!

Майкл (виймає мобільний телефон, хоча той не працює. Йде далі).

Я О! Свіжий хліб!

Майкл (глибоко вдихає запах свіжоспеченого хліба. Йде далі).

Мене це не зачіпало з двох причин. По-перше, я вже звикла. По-друге, у цю тижневу поїздку ми взяли з собою лише ручну поклажу. Навіть найм’якший окраєць хліба не вліз би в наш багаж, тож я не дуже наполягала.

Аж до цього вечора. Доки не побачила... туфлі.

Вони красувалися в яскраво освітленій вітрині й були не­ймовірні.

Срібні. Блискучі. Вони сяяли. Може, так на мене подія­ло вино (без хліба), але в ту мить я вже не могла опиратися. Перш ніж довірливий Майкл зрозумів, що відбувається, я за­тягнула його в елітний бутик у люблянському провулку.

Всередині нас чекала еклектична мішанина товарів, від годинників і коштовностей до картин і одягу. Я пішла пря­мо до туфель, а Майкла залишила самого біля парфумів.

На превеликий жаль, зблизька туфлі викликали відразу.

І сліпоту. Я негайно відчула глибоку провину за те, що поки­нула Майкла заради цих блискіток. Кинулася назад, до вхо­ду в крамничку, де Майкл намагався сховатися за круглим стелажем з флаконами. Я була готова схопити його й витягти надвір, на безпечну бруківку, аж тут звідкись з-за прилавка з парфумами з’явився амбітний продавець-словенець двад­цяти з чимось років і заговорив до Майкла.

— Перепрошую, пане. Ви шукаєте парфуми?

Ой-ой, подумала я. Ох, бідний хлопець навіть не...

Майкл абсолютно точно не шукав парфумів. Не тільки тому, що шукати парфуми означало б купувати парфуми — з цим уже все ясно, — а тому, що Майкл не користується пар­...