Переписати життя: як і що змінювати, щоби стати щасливою людиною Елена Любченко

Чи готові ви змінити життя, щоб стати щасливими назавжди? У виданні «Переписати життя: як і що змінювати, щоб стати щасливим людиною» психологіня Олена Любченко розповідає, де шукати причини, коли здається що все чудово, але відчуття щастя все одно немає. Вона пояснює важливість внутрішнього задоволення, балансу та адекватного розуміння щастя для гармонійної та свідомої життя. Авторка наводитиме приклади зі своєї психологічної практики та розбирає на реальних кейсах причини занепокоєння та поганого настрою. Також вона дає поради, що робити у подібних ситуаціях.

Зізнайтеся, чи відчували ви порожнечу всередині тіла, коли на перший погляд життя здавалося ідеальним? Якщо ви хоч на хвилину задумалися над відповіддю, ця книга — ваш рятівник у світі важких рішень та емоційних качелей. Не вагайтеся - час переписати своє життя з чистого листа.

Олена Любченко - кандидатка психологічних наук, тренерка та медіапсихологіня. Вона працює з такими темами як емоційне та професійне вигорання, подружнє життя, психологія вибору.

Можливо, ваша уява змалює драматичну картинку: я ходила, зважувала, вирішувала, не спала ночами, а потім у муках народжувала книгу, ні, не так - КНИГУ!

Особисто моя уява так і змалювала б.

Тому що донедавна я вважала, що написання книжки - це дуже складний, відповідальний, трудо-, нерво-, енерго- і ще бог-зна-чого-ємний процес. Майже як почати нове життя.

Однак тепер я знаю: починати щось - книжку, нові стосунки, нову діяльність або взагалі нове життя — може бути зовсім не складно, зовсім не драматично і часом на­віть досить весело. Я переконалася: зміни можуть бути безжалісним вибухом, який змітає все на своєму шляху, а можуть бути вибухом повільним, який дає можливість перевести подих і врятувати, сховати все, що хочеться зберегти.

Але це я зараз така розумна. Тому що дійшла цих висновків сама, на власному досвіді, — коли влаштува­ла кілька вибухів, а схаменулася вже сидячи на уламках і чхаючи від пилу, що осідав довкола. Саме цієї миті і ста­виш собі питання: хіба не можна було змінювати життя інакше? Без шуму й пилу? Виявилося, що можна. І в цій книжці я розповім — як. Але спочатку — про те, що я мала раніше. До Великого Вибуху.

Мені було тридцять років, і моє життя здавалося чудовим.

У мене був хороший чоловік, чудовий п’ятирічний син, ми нещодавно в’їхали до нової квартири. Я працювала в прекрасному місці, причому свою спеціальність я обра­ла сама і вона мені дуже подобалася. Врешті, я захистила дисертацію з психології. До того ж я була молода, повна сил і активно займалася саморозвитком. Якщо коротко, до тридцяти років, після довгих роздумів, я зрозуміла, що хочу жити...

... свідомо - знати, що і навіщо роблю кожної миті;

... змістовно - розуміти, що живу не даремно, а з користю;

... гармонійно, перш за все, всередині — без мук незадо­воленості, жалю через незроблене, без турбот щодо неважливих для мене цілей і завдань.

Загалом, я створила собі компас, за яким свідомо чи не­свідомо звіряла життєву ситуацію й ухвалювала рішення про її подальший розвиток. Щасливе життя, на мій погляд, повинно було відповідати цим трьом критеріям.

І воно відповідало - ось що найцікавіше!

Я була щаслива в професії. Навіть у двох: за першою освітою я іспаністка, але моє справжнє покликання - пси­хологія, і я мала намір зростати саме в цьому напрямі. Іспаністики я не полишала, завдяки цій освіті в мене з’я­вилась улюблена іспанська реальність. Тож із фахом мені пощастило.

На особисте життя я теж не скаржилася: мала спокій­ний шлюб, де кожен поважав вибір партнера. До того ж мої духовні пошуки, психологічні експерименти й невга­мовна цікавість додавали життю драйву, новизни і таких яскравих фарб, про які багато хто тільки мріє. Буденність перетворювалася на цікаву подорож, творчий експери­мент, покликаний захоплювати, інтригувати, надихати і дарувати несподіванки.

У розпал такого здавалося б щасливого життя я від­чула, що мій компас тремтить, його стрілка коливається в різні боки, і в моєму житті відбувається «щось не те».

Як дослідниця в галузі психології, я кинулася шукати причину.

Це отруйне почуття «чогось не того», ця ледь поміт­на каламуть, яка заважає ясності, псує картину, додає до кожної ситуації приглушене відчуття дискомфорту - усе це було мені добре знайоме. Я вже проживала подібне.

Колись, відчувши «не те», я категорично не захотіла продовжувати кар’єру перекладачки та пішла навчатись практичної психології.

Потім переді мною постав болісний вибір: піти або зали­шитися. Я кидала перспективне місце в науковому інститу­ті, полишала улюбленого й безмірно шанованого наукового керівника. На очах у сотень людей, на їхній превеликий по­див, я відмовилася від участі у «проекті мого життя» (таким його вважала не я одна). Одним махом я відмовилась і від міжнародного диплома, і від доступу до безцінного ресурсу наукових розробок та матеріалів із правом використовува­ти їх у своїй практичній діяльності (розкіш, яка в ті часи була доступна небагатьом)... Можу уявити, скільки людей крутили пальцем біля скроні: те, від чого відмовлялась я, для багатьох видавалося заповітною мрією. «Чого цій ду­репі не вистачає?» - так або приблизно так висловлювала своє здивування колективна свідомість.

Мені вистачало всього. Так, кинути «проект свого жит­тя» було непросто. Однак жити з постійним присмаком тривоги - ще складніше. Я добре пам’ятала цей присмак і в інших, не настіль­ки доленосних ситуаціях. Тому, відчувши його знову, зрозуміла: відхреститися від тривоги не вдасться. Вну­трішній компас крутився як очманілий, внутрішні хмари...