Гра-ключ до душі дитини. Гармонізація відносин дитини з навколишнім світом: методичний посібник Максименко Д.С.

Книга присвячена аналізу виховної можливості гри – одному з улюблених та органічних видів діяльності та спілкування дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Автор розглядає дитячу гру як ефективний діагностичний, корекційний, розвиваючий та виховний засіб, який дозволяє дорослим не тільки знайти шлях до душі дитини, допомогти їй відкрити красу навколишнього світу та людських відносин, а й самим відчути радість від ігрового спілкування з дитиною. Охарактеризовані показники ефективності застосування ігрових процедур, чітко прописані діагностичні критерії ігрової поведінки та переживань дітей. Грунтуючись на фундаментальних уявленнях видатних дослідників, автор враховує багато нюансів (особливості віку дитини, проблеми її розвитку, поведінки, реакції дорослих), вимоги до створення ігрового середовища вдома і поза ним, передбачаючи багато питань, які можуть виникнути у дорослих читачів. Адресується дорослим вихователям, педагогам, практичним психологам, дослідникам початківцям, а також усім, у кого є діти.

Кому з батьків і педагогів не знайомі ігри і забавки дітей організовані ними у вільний час у будь-якому придатному цього місці: вдома, у дворі, на вулиці, на пустирі або на гал на річці, на пришкільній ділянці і, звичайно, у школі. Здається, дітей не бентежить відсутність умов для ігор і забав, так швидко і спритно вони пристосовують для них будь-який простір, освоюючи  і перетворюючи його і для рухливих, і для рухливих, і рольових ігор, і для ігрових жартів, і для багато чого іншого цікавого їм. Іноді ті самі ігри захоплюють дітей надовго, поєднуючи в різновікові групи, інші ігри характерні для дітей визначного віку, схильних до індивідуальних чи групових ігор.

Але хто з дорослих не спостерігав, а колись і сам не грав у самостійно організовану дітьми старшого дошкільного і молодшого шкільного віку (іноді за участю підлітків — братів, с сусідів) гру «У школу». При цьому ініціатива і фантазія при оформленні необхідного ігрового простору належала тим, хто опанував досвід шкільного життя або близько спостерігав за ним. Саме вони найчастіше визначають сюжет і ролі ігрової беруть на себе ведучі ігрові ролі вчителя, директора школи, батьків відмінників чи «важких дітей», активно втягуючи в дію і дошкільнят, і однолітків, і дітей старшого віку. З яким  інтересом вони обіграють різні ситуації навчання в школі і проблем поводження, спілкування у своєму середовищі і з дорослими, із приводу навчання (виклик батьків невстигаючих дітей до  вчителя, розмова батьків із учнями та ін.).

Уважний погляд дорослого на ці ігри вловить, що для молодших і деяких старших дошкільнят найбільш привабливими є зовнішні атрибути (зошит, крейда, олівці, а також збирання у школу, дзвоник на перерву і сама перерва, прихід додому зі школи) і нові для багатьох з них ігрові ролі учнів. Для білі ж старших дошкільників і молодших школярів особливо цікавим стає програвання процесу навчання як серйозної змістовної діяльності, яка приводить до певного результату, важливого і для дітей, і для спостерігаючих за ними дорослих [З, С. 222].

І як би не були зайняті деякі батьки, бабусі, дідусі, спостері­гаючи подібні ігри, вони згадують своє дитинство і схвалюють їх як дуже серйозні забави дітей, які стають дорослішими.

Чудово, якщо поруч з дорослими в потрібний для дитини момент виявиться чуйний педагог чи психолог, який підкаже їм, що саме в таких іграх створюється і гармонізується ситуація, яку влучно, хоча й умовно, Д. Б. Ельконін назвав ситуацією конкуре­нтних відносин між навчальною діяльністю й іншими сферами життя і діяльності дитини. «Трапляється і так, що вже при всту­пі у школу в дитини є яке-небудь захоплення, і школа стає лише обов'язком, який відволікає її від цікавих і переважних занять. Словом, не можна уявляти собі справу так, начебто навчальна діяльність стає ведучої автоматично» [78, С. 243].

Невипадково і батьки, і діти зауважують, що в період нав­чання в початковій школі поряд з ведучим видом — навчальною діяльністю дітей — надзвичайно важливою залишається й ігро­ва діяльність. У той же час досвід показує, що спроба насильни­цького вигнання дорослими гри з життя дитини викликає в неї стрес, протест, зниження інтересу до школи, неуспішність, від­хилення в поводженні, а іноді й у розвитку особистості. Більш того, неприйняття дорослими улюблених дітьми ігор, грубе їх переривання завжди порушує атмосферу довіри до дорослих, викликає бажання дітей уникати спілкування з ними, а нерідко веде до затяжних конфліктів.

Ось, напевно, чому багато батьків інтуїтивно проявляють до­сить терпиме ставлення до ігор молодших школярів, надаючи їм право грати за межами навчання. Однак, на жаль, нерідко ігрові заняття стають у руках дорослих розмінною монетою: чи гра­ти — чи вчитися, а іноді і того крутіше — погано встигаєш у школі — позбавляю ігор.

А тепер запитайте самих дошкільників, молодших школярів, чи люблять вони грати? Негативної відповіді напевно не почує­те. Таке переконання і батьків, і вихователів, і психологів, які відчувають потреби і душевний світ дитини. У той же час значна частина дорослих, знизавши плечима, йде від конкретної відповідні на це питання. Значимість гри в цілому усвідомлюють багато хто, але одним звичні ігрові форми організації життя дітей набридли, «старий багаж» хочеться здати, а нового ніде взяти, інші — не володіють ігровими методами навчання і спілкування і ді тьми.

Особливе значення гри усвідомлюється дорослими настав­никами при організації життя молодших школярів у збережених чи активно відроджувальних сьогодні групах продовженого дня, і ому що кожен вихователь заклопотаний тим, щоб увесь час їх спільної діяльності і спілкування було заповнено цікавим і ро­зумним. Для більшості ж дітей група продовженого дня залишається найважливішою розвиваючою діяльністю і одночасно вона доповнює альтернативне родині середовище життєдіяльності.

Серйозна перебудова всього укладу життя дитини, яка неда­вно поступила в школу і змушена в силу обставин бути поза бу­динком не кілька коротких навчальних годин, а протягом май­же всього дня, потребує від неї багато сил, щоб справитися з новими для неї психологічними і фізичними навантаженнями. Саме гра виступає одним з ведучих засобів адаптації дитини до нових вимог, забезпечуючи їй благополучне самопочуття. І з пог­ляду дитини гра часто залишається поки дійсністю набагато більш цікавою, «ніж та, котра її оточує. Цікавіше вона тому, що зрозуміліше, а зрозуміліше вона тому, що подекуди є її власне створення...» [74, С. 439].

При вмілому керівництві з боку батьків, вчителів і виховате­лів гра здатна творити дива. «Ледачого вона може зробити пра­цьовитим, незнайку — знаючим, недотепного — умільцем, — відзначав Е. М. Мінській, відомий фахівець з дитячої гри, який зберігав і збільшував протягом багатьох десятиліть XX століття її арсенал, — немов чарівна паличка, гра може змінити відно­шення дітей до того, що здається їм часом занадто звичайним, нудним, обридлим»